У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна:
Ї (значення).
Ї, ї — тринадцята літера української абетки. За конфігурацією трохи видозмінена кирилична і. Цю літеру називають як іменник середнього роду: «велике Ї», «мале ї». У писемностях на основі латинського алфавіту таких мов, як африкаанс, валлійська, галісійська, каталонська, нідерландська, південносаамська, французька й, спорадично, англійська та турецька, вживають майже ідентичну графічно літеру Ï, ï — i з тремою (наприклад, англ. naïve ([nɑːˈiːv] або [naɪˈiːv]; кат. Ucraïna; нід. Oekraïne, нід. вимова: [ukraːˈinə]; фр. maïs, фр. вимова: [ma.is]).
Позначає йотовані голосні звуки /ji/(йі) та /jɪ/ (йи),[1] трапляється на початку слів, після голосних, знака м'якшення й апострофа.
Створена за зразком кириличної літери і, яка поряд з літерою и у давньоруській і староукраїнській писемностях позначала звук [i]. У зв'язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) ї вживалася у кількох варіантах, що допомагає визначити час і місце написання пам'яток. У XVI столітті, крім рукописної, з'явилася друкована форма літери.
У сучасному значенні літеру вперше вжито 1874–1875 у «Записках Південно-Західного відділення» Російського географічного товариства у Києві. Згодом її вжив Євген Желехівський у своєму Українсько-німецькому словнику (1885–86).
В українській (особливо західній орфографії, наприклад у желехівці) кінця XIX — початку XX століття літера ї використовувалася також для позначення «сильно пом'якшеного» [і] після м'яких зубних приголосних д, т, з, ц, с, л, н, часто позначаючи в цих місцях звук [і], що розвинувся з ятя (хліб, дід, нині, цілий).
Використовування літер ї і і для передачі етимологічних [ě]/[e] і [o] відповідно уможливлювало розрізняти слова, що в сучасному написанні стали омографами : дїл (< *dělъ, родовий відмінок множини від діло) проти діл (< dolъ, «долина»), тїк (< *teklъ, минулий час від текти) проти тік (< *tokъ, «тік»)
Але оскільки на сході Україні відмінність між цим звуком і «звичайним» [і] зменшилася, вже Грінченко у своєму Словарі української мови відмовився від такого вжитку літери ї, і це вплинуло на зникнення цієї відмінності й на заході України. Таку відмову зафіксував Український правопис 1921 року.
У сучасній українській мові літерою ї позначають сполучення звуків й+і та й+и, вживають на початку, в середині та в кінці слів: їсти, поїзд, солов'їний, свої, Україна.
В українській мові сполучення ji (літера ї) може мати різне походження.
- Від праслов'янського *ě («ятя»): їхати, їзда, доброї, у міжгір'ї.
- Від *ě, що замінив раніший *i (свої, мої).
- Від «нового ятя», якщо він з'явився на місці йотованого «е»: їжак, Київ, моїм
- Від праслов'янського *ja: їсти, їжа. У східнослов'янських мовах *ja дав *ě [джерело?] (ядро?) (дав.-рус. ѣсти), а в південнослов'янських — *ja (староцерк.-слов. іасти). Слід зауважити, що в староцерковнослов'янській мові звуки *ě і *ja були настільки близькі за артикуляцією, що в глаголиці їх позначали тим самим знаком.
- Від праслов'янського *ji, зазвичай на стиках морфем: строїти, стоїть (прасл. strojiti, stojitь). У староцерковнослов'янській і давньоруській писемностях йотований характер [i] не передавався, бо той був дуже близьким за артикуляцією до нейотованого (дав.-рус. строити, стоить). [джерело?]
- На стиках морфем у пізнішому словотворі: Україна (прасл. *krajь + *in; край + ина)
- У запозиченнях — якщо оригінальний і стоїть після голосних (наївний, маїс), а також після м'якого знака або апострофа (Ільїн, Медельїн)
Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «тринадцятий». При цифровій нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли ряд предметів має такий самий номер: шифр № 8-ї.
У староцерковнослов'янській і давньоруській абетках Ї виступає поряд із І під назвою «іжеї».
Наприкінці XVIII століття Досітей Обрадович запровадив літеру ї в сербській писемності на позначення звука [j] (що відповідає українській й). Однак, 1814 року Вук Караджич відмовився від цього нововведення й натомість запропонував літеру ј[2][3]. 1818 року правопис Караджича зафіксував цю пропозицію.
Від найдавніших часів до початку XIX століття букву ї вживали в російській писемності. Прикладом може слугувати видане 1762 року «Подземное путешествіе Николая Клима» — російський переклад твору Людвіга Гольберга[4].
Літера ї існує в пряшівському і паннонському варіантах русинської абетки.
Кодування
|
Регістр
|
Десятковий код
|
16-ковий код
|
Вісімковий код
|
Двійковий код
|
Юнікод (монолітний)
|
Мала
|
1111
|
0457
|
002127
|
00000100 01010111
|
Велика
|
1031
|
0407
|
002007
|
00000100 00000111
|
Юнікод (розклад)
|
Мала
|
72745736
|
0456 0308
|
00425401410
|
00000100 01010110 00000011 00001000
|
Велика
|
67502856
|
0406 0308
|
00401401410
|
00000100 00000110 00000011 00001000
|
ISO 8859-5
|
Мала
|
247
|
F7
|
367
|
11110111
|
Велика
|
167
|
A7
|
247
|
10100111
|
KOI-8
|
Мала
|
167
|
A7
|
247
|
10100111
|
Велика
|
183
|
B7
|
267
|
10110111
|
Windows-1251
|
Мала
|
191
|
BF
|
277
|
10111111
|
Велика
|
175
|
AF
|
257
|
10101111
|
У HTML велику літеру Ї можна записати як & #1031; або & #x407;, а малу ї — як & #1111; або & #x457;.
У кириличній не українській розкладці клавіатури символ Ї викликають затисненою клавішею Alt з набором Num-цифр 0175, символ ї — комбінацією Alt+0191.
- 21 лютого 2013 року, до Міжнародного дня рідної мови, в Рівному встановили знак на честь літери «Ї» і в її формі, виготовлений із дерев'яної основи і обтягнений лляною тканиною. Його висота становила 3,6 метра[5].
- На початку вересня 2022 року літера «Ї» стала символом спротиву в тимчасово захопленому російськими військами Маріуполі.[6]
|
---|
| Літературна мова та діалекти |
|
---|
| Установи, що регулюють українську мову |
|
---|
| Класифікація, місце серед слов'янських мов |
|
---|
| Історія |
|
---|
| Сучасний стан |
|
---|
| Фонетика |
|
---|
| Графіка |
|
---|
| Морфологія |
|
---|
| Морфеміка |
|
---|
| Словотвір |
|
---|
| Синтаксис |
|
---|
| Лексикологія і лексикографія |
|
---|
| Пунктуація |
|
---|
| Стилістика |
|
---|
| Помітні мовознавці |
|
---|
| Пам'ятки |
|
---|
| Інше |
|
---|
|