- термін, що застосовується у міжнар. документах, насамперед щодо народів, котрі здавна ведуть традиц. спосіб життя і від збереження якого залежить їх існування як окр. нац. групи, відмінної від більшості населення даної д-ви. Він відбиває суть політ.-правової концепції, що набула значення у міжнар. праві на поч. 70-х рр. 20 ст. і стала основою консолідації цих народів, встановлення щодо них міжнар. стандартів і створення транснац. мереж та програм діяльності міжурядових і неуряд. організацій. Концепція К. н. виникла на поч. 20 ст. і поширювалася на регіони, що розвивалися під домінуванням європ. колонізації, насамперед на індіанців Пн. та Пд. Америки, які за часів Ліги Націй першими порушили проблему захисту своїх особливих прав. Згідно з таким підходом до К. н. належать і аборигени, що мешкають в Австралії, евенки — на Дал. Сході, ескімоси та алеути — у Приполяр'ї, саамі — у Скандинавії, маорі — у Новій Зеландії, т. з. малочисельні народи в Росії тощо.

Важлива роль у виробленні міжнар.-правової концепції К. н., включаючи встановлення міжнар. стандартів щодо захисту їх прав, належить ООН, МОП та Світовому банку. В межах цих міжнар. інституцій визнається, що встановлення та захист прав К. н. є невід'ємною частиною захисту прав людини та законним інтересом міжнар. співтовариства. Саме названі організації є найактивнішими у встановленні та імплементації стандартів щодо забезпечення поваги до існуючих прав К. н. та прийняття дод. прав. Ці права спрямовані як на ліквідацію дискримінації К. н. і поширення на них осн. принципів прав людини, так і на розповсюдження дії цих прав на такі спец, сфери, як охорона здоров'я, житл. буд-во, освіта, мова, культура, соціальні та юрид. інститути, зайнятість, земля, політ, права, звичаї та рівноправність у відправленні правосуддя. Водночас існують три різні підходи до проблеми визначення К. н., що відбилися відповідно у док-тах ООН, МОП і Світового банку. Так, практика ООН певною мірою керується роб. визначенням, сформульованим 1986 у доповіді спец, доповідача ООН М. Кобо, а саме: «Корінні спільноти, народи та нації є такими, якщо, будучи історично неперервними з суспільствами, що існували на їхній території до вторгнення та колонізації, усвідомлюють себе відмінними від інших груп цих суспільств, які панують тепер на цих територіях або їх частинах. Вони становлять у даний час недомінуючі групи суспільства і намагаються зберегти, розвинути та передати майбутнім поколінням свої спадкоємні території та їх етнічну ідентичність — основи їх неперервного існування як народів відповідно до їх власних культурних взірців, соціальних інститутів та правових систем. Історична неперервність може бути продовженням одного або кількох чинників, які існували тривалий період і зберігаються у даний час, а саме: а) займання спадкоємних земель або щонайменше частини їх; б) спільне походження з первісними мешканцями цих земель; в) культура в загальних або специфічних виявах (релігія, спосіб життя згідно з племінною системою, членство у корінному суспільстві, одяг, засоби існування, стиль життя тощо); г) мова (або те, що використовується як єдина мова, як рідна мова, як звичайний засіб спілкування в сім'ї або як основна мова, якій надається перевага, звична, спільна або типова мова); д) проживання у певних частинах країн або в певних регіонах світу; є) інші відповідні чинники». Це визначення містить потенційно обмежений та суперечливий погляд на К. н., бо не враховує різноманітності соціальних груп, що можуть бути віднесені до К. н., а грунтується лише на «історичній неперервності із суспільствами, які існували на їх території до вторгнення та колонізації». На відміну від наведеного правове визначення К. н., зроблене МОП, грунтується на більш широкій істор. засаді, включаючи дод. категорію «племінні народи», і тлумачиться як таке, що поширюється на всі регіони світу. Так, ще 1957 МОП прийняла Конвенцію про захист та інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний і напівплемінний спосіб життя, у незалежних країнах. 1989 МОП прийняла нову Конвенцію про корінні народи, що ведуть племінний спосіб життя. Вона поширюється на: «а) народи, що ведуть племінний спосіб життя у незалежних країнах, соціальні, культурні та економічні умови яких відрізняють їх від інших груп національної спільноти і становище яких регулюється повністю або частково їхніми власними звичаями чи традиціями або спеціальним законодавством; б) народи у незалежних країнах, які розглядаються як корінні тому, що вони є нащадками тих, хто мешкав у країні або в географічній області, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації чи в період встановлення існуючих державних кордонів, і які, незалежно від їхнього правового становища, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні та політичні інститути» (п. 1 ст. 1). Відповідно до положень цієї конвенції уряди держав, на території яких мешкають соціальні групи, що належать до К. н. і народів, які ведуть племінний спосіб життя, повинні встановлювати процедури, через які «зазначені народи можуть вільно і не меншою мірою, ніж інші групи населення, брати участь у прийнятті на всіх рівнях рішень у виборчих установах, адміністративних та інших органах, відповідальних за політику та програму, що їх стосуються» (п. І6 ст. 6).

Світовий банк відійшов від критерію, заснованого На істор. неперервності та колоніалізмі, сприйнявши функц. погляд на К. н. як на «групи, що мають соціальну та культурну ідентичність, відмінні від домінуючого суспільства, яке робить їх вразливими та загрожує існуванню». Саме функц. підхід до К. н. сприймається сьогодні більшістю країн Азії та Африки як найприйнятніший для них не лише з погляду характеристик відповідних соціальних груп, а й стосовно політики цих країн, які досить стримано ставляться до необхідності строгого визначення для цих груп особливих прав та встановлення д-вою особливої відповідальності за їх дотримання. Так, у керівній директиві Світового банку № 169 від 27.VІ 1989 зазначається, що «терміни "корінні народи", "корінні етнічні меншини", "племінні групи" та "визначені племена" характеризують соціальні групи із соціальною та культурною ідентичністю, на відміну від домінуючого суспільства, яке в процесі розвитку робить їх становище вразливим та несприятливим. Для цілей названої директиви "корінні народи" — термін, що має вживатися з посиланням на ці групи». З метою забезпечення більшої конкретизації дій кер. штату, створеного Світовим банком для надання допомоги соціальним групам, що ідентифікуються як К. н., у цій директиві відзначається також, що, «оскільки існують різні контексти та контексти, що постійно змінюються, в яких ідентифікуються корінні народи, жодне визначення цих народів не може охопити їх різноманітності. Корінні народи, як правило, перебувають серед найбідніших верств населення. Вони зайняті в економічній діяльності у сфері сільського господарства, пов'язаного з лісами або поруч з ними, і отримують плату за працю або навіть беруть участь у невеликій діяльності, орієнтованій на ринок. Корінні народи можуть бути ідентифіковані в особливих географічних районах за наявністю різних рівнів таких характеристик: а) близька належність до спадкоємних територій та природних ресурсів у цих районах; б) самоідентифікація та ідентифікація інших як членів відмінної культурної групи; в) корінна мова, що часто-густо відрізняється від національної мови; г) наявність звичаєвих та політичних інститутів; д) первісно матеріально орієнтоване виробництво». Важлива роль у поширенні міжнар.-правової концепції К. н. належить міжнар. рухові К. н., започаткованому групами від регіонів європ. колонізації за ініціативою Нац. індіанського братства Канади. 1975 утворено Світову раду корінних народів (СРКН), в якій представлено 5 регіонів — Північна, Центральна і Південна Америка, Скандинавія та Австрало-Азія. 1981 СРКН розширила географію своєї діяльності, створивши під своєю егідою Тихоокеансько-Азіатську раду корінних народів. Згодом у межах міжнар. руху К. н. виникла численна мережа вільно діючих орг. структур, до яких увійшло також багато груп з Азії. Хоч ці групи та структури і враховують у певних напрямах сучасні фактори розвитку люд. сусп-ва, вони, однак, по суті є формою протидії модернізації та глобалізації, що несуть у собі процеси поглинання різноманітності народів (і насамперед К. н.) та створення однорідності люд. життя. Тому термін «корінні народи», що протягом тривалого періоду характеризувався такими елементами, як істор. пріоритет та групова неперервність, і виступав лише у заг. значенні, під впливом цих груп та структур еволюціонував у спец, термін «корінні народи», який включає також елементи транснац. мобілізації та нормат. значущості. Так, 1974 СРКН запропонувала власне роб. визначення цього терміна, а саме: «Термін "корінні народи" використовується з посиланням на народи, які мешкають у країнах, що мають населення, кофе складається з різних етнічних та расових груп, які є нащадками первісного населення, що мешкає у даному районі, і які не діють як група, що контролює національний уряд країн, де вони мешкають». 1984 СРКН підготувала проект Міжнародної конвенції про права корінних народів, в якому нормат. елемент набув дальшого розвитку. «Корінний народ, — говориться в ньому, — є народом: а) який проживав на території перед початком колонізації населення, колонізація якого створила нову державу чи держави або поширила юрисдикцію існуючої держави чи держав, у межах якої він проживає, і б) який продовжує проживати на території і який не контролює національний уряд держави або держав, у межах яких він проживає». У наш час чимало груп і структур, які становлять К. н., не поділяють ліберальних поглядів на права людини переважно як на індивід, права і виступають насамперед за визначення прав К. н. як колект. прав. Вони також висловлюють думку, що сучасне міжнар. право встановлює несправедливу дискримінацію стосовно використання К. н. права на самовизначення. Тому К. н. наполягають переважно на тому, що вони мають розглядатися окремо від нац. меншин, хоча всі наслідки такої відмінності повністю все ще не з'ясовано. Ця суперечність у поглядах на права К. н. відбилася у Конвенції МОП 1989, в якій зроблено застереження про те, що «використання терміна "народи" в даній конвенції не розглядається як таке, що несе будь-який зміст стосовно прав, які можуть міститися в цьому терміні відповідно до міжнародного права» (п. З ст. 1). Конституція України також вживає термін «корінні народи», який міститься у ст. 11, п. З ст. 92 та у п. З ст. 119. Проте ні в самій Конституції України, ні в ін. законах України не розкривається, які групи населення країни можна ві днести до К. н. Це свідчить про складність даної проблеми як на міжнародному, так і на нац. рівнях. Концепція К. н. і полеміка довкола неї привертають дедалі більшу увагу міжнар. співтовариства. З 1970 в рамках ООН провадяться дослідження з прав К. н. 1982 Економічна та соціальна рада ООН створила в рамках Підкомісії із запобігання дискримінації та захисту меншин, що є структурним підрозділом Комісії ООН з прав людини, робочу групу з К. н.

1985 ГА ООН заснувала Добровільний фонд для К. н., який діє під керівництвом Ген. секретаря ООН і надає допомогу громадам та організаціям, що представляють К. н. Виходячи з важливості цієї проблеми в сучас. світі, ООН проголосила 1993 рік Роком корінних народів.

Літ.: Hannum Н. The Limits of Sovereignty and Majority Rule: Minorities, Indigenous Peoples and the Right to Autonomy. В кн.: New Directions in Human Rights. Philadelphia, 1989; Human Rights. The Rights of Indigenous Peoples. «Fact Sheet» (Geneva), 1990, № 9; Kingsbury B. «Indigenous Peoples» in International Law: A Constructivist Approach to the Asian Controversy. «American Journal of International Law», 1998, v. 92, № 3.

В. H. Денисов.